Європейський валютний союз

Одним із найскладніших етапів західноєвропейської інтеграції є плавне завершення переходу від Спільного ринку (СР) через Економічний Союз (ЕС) до найвищого рівня інтеграції – Економічного і Валютного Союзу (ЕВС). За своєю структурою ЕВС – це двохрівнева система банків, до складу якої входить Європейський Центральний банк (ЄЦБ) та Центральні банки країн - членів. Очолює цю систему ЄЦБ" [1].

Чому виникла потреба і необхідність створення ЕВС?

Справа в тім, що в рамках лише Економічного Союзу (ЕС) залишаються відмінності в організації кредиту, розрахунків, курсової політики, а, відповідно, і пов'язані з цим валютні ризики, затримки платежів, відмінності в цінах, неспівставність податків, різнопланова валютна політика. Виникла необхідність кредитно-грошового регулювання в Європейському Союзі на "наднаціональному" рівні, основою якого була б єдина грошова одиниця - євро. Саме так було названо єдину валюту ЄС на сесії Європейської Ради в Мадриді у грудні 1995 року. (Варто, проте, пам'ятати, що ідея єдиної валюти зовсім не нова. Спершу план введення єдиної валюти висунув ще в 1971 році Прем'єр-міністр Люксембургу
П. Вернер. Але ця ідея була похована могутнім шоковим впливом енергетичної кризи).

Від "наднаціоналізації" у грошово-кредитній сфері країни-члени ЄС отримали значні переваги, а саме:

1) на макроекономічному рівні єдина бюджетна дисципліна і уніфікація грошових ринків під "керівництвом" наднаціональних фінансових інститутів дає змогу успішніше боротися з інфляцією, знизити процентні ставки, а невдовзі – і зменшити податки, що сприятиме нарощуванню обсягів виробництва, зростанню зайнятості, стабілізації державних фінансів;

2) з політичної точки зору це дає змогу Західній Європі мати валюту, яка буде цілком зіставлятися з доларом та єною. Передбачалося, що євро буде набагато стійкіше протистояти їм, ніж тодішня громіздка "валютна змія". Окрім цього, євро ввійшло в число міжнародних резервних валют і ЄС тепер зможе впливати на проведення реформи міжнародної валютної системи;



3) для господарських суб'єктів євро означає уніфікацію грошово-кредитного та валютного регулювання (в т.ч. і фондового) на всій території ЄС. Це сприяє скороченню накладних витрат по обслуговуванню фінансових операцій; зняттю в межах зони євро валютних ризиків; скороченню строків та здешевленню міжвалютних переказів і, як наслідок, суттєве зменшення потреби підприємств у обігових коштах. Очікується також, що запровадження євро відкриє шлях до уніфікації податкової системи, що значно полегшить бізнес;

4) громадяни ЄС очікували від євро:

- відносного скорочення витрат, в т.ч. і при інвалютних платежах (підраховано, що коли німецький турист буде послідовно обмінювати суму в 1 тис. марок в інших країнах ЄС, то від неї залишиться половина плюс купа дрібних монет різних країн, які не приймаються до обміну);

- суттєвого здешевлення приватних грошових переказів із країни в країну (а це дуже важливо, оскільки існує висока мобільність робочої сили);

- дешевшими стануть і розрахунки пластиковими картками, де поки що існує підвищена комісія за різновалютні платежі.

5) запровадження євро має вплив і на процеси розширення ЄС.

Дбаючи про надійність своєї валюти, країни-члени ЄС поставили жорсткі вимоги щодо фінансово-економічних показників країн, які бажають користуватися євро (1992 рік, м. Маастрихт, Нідерланди):

• дефіцит держбюджету не може перевищувати 3 відсотки від ВВП;

• сукупний держаний борг не повинен перевищувати 60 відсотків від ВВП;

• річна інфляція не може перевищувати середній рівень інфляції у трьох країнах ЄС із найнижчим рівнем інфляції (приблизно 3-3,5 відсотка) більш як на 1,5 відсотка;

• середнє номінальне значення довгострокових процентних ставок не повинно перевищувати 2 відсотки від середнього рівня цих ставок трьох країн з найбільш стабільними цінами (приблизно 9 відсотків);

• країни, що переходять на нову європейську валюту, мають на протязі не менше двох років дотримуватися встановлених меж коливань валютних курсів у існуючому механізмі європейських валютних систем (визначені межі коливань складають ± 2,25%).

Згідно із цими критеріями, які стали своєрідною перепусткою до зони євро, країни мали проводити стабілізацію державних фінансів. Європейською Комісією було запроваджено "систему попередження" за їх невиконання, а також передбачено штрафні санкції. Так, скажімо, якщо дефіцит державного бюджету перевищує 3 відсотки, то країна-порушник у примусовому порядку перераховує безпосередньо до Європейської Комісії депозит у розмірі 0,2% ВВП плюс 0,1% ВВП за кожний процентний пункт бюджетного дефіциту понад 3% (але в цілому не більше 0,5-0,6% ВВП). Якщо надлишковий дефіцит зберігається більш, ніж впродовж 2 років, то тоді зазначений депозит утримується як штраф.

В цілому, просування до ЕВС було заплановано у вигляді трьох послідовних етапів: підготовчий (до 31 грудня 1993 року); організаційний (до 31 грудня 1998 року); та завершальний (до липня 2002 року), причому останній етап розбивається на три конкретні сходинки ("А", "В", "С". Власне кажучи, перша сходинка "А" швидше відноситься до організаційного етапу).

У ході першого етапу було знято всі або майже всі обмеження щодо переміщення платежів і капіталів, завершено створення Спільного ринку, а країни розпочали стабілізацію своїх державних фінансів згідно із встановленими критеріями.

На другому етапі, який завершився наприкінці 1998 року, відбувалася розробка юридичної бази майбутньої Європейської Системи Центральних банків (ЄСЦБ), формувалася в цілому правова та інституційна база Союзу, а країни завершували програми по стабілізації державних фінансів. Саме на цьому етапі було створено Європейський Валютний Інститут (1994 р.), який згодом трансформовано у Європейський Центральний Банк (1998 р.). Жорстка координація економічної політики країн-членів ЄС була одним із головних питань порядку денного всіх засідань і сесій.

У березні 1998 року Європейською Комісією було визначено і оголошено склад учасників "зони євро". До неї ввійшло 11 країн – ті, які зуміли успішно провести стабілізацію державних фінансів у відповідності із встановленими критеріями і які виявили бажання приєднатися до Економічного і Валютного Союзу. Це — Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Німеччина, Італія, Ірландія, Іспанія, Португалія, Австрія та Фінляндія. За межами зони євро з тих чи інших причин опинилися Великобританія, Швеція, Данія та Греція.

З 1 січня 1999 року розпочався новий, завершальний етап створення ЕВС, який тривав до 2002 року. Основними завданнями цього етапу є початок функціонування Європейської Системи Центральних Банків, перехід до єдиної валюти євро та проведення єдиної валютної політики. Як уже зазначалося, останній (завершальний) етап розбивається на 3 конкретних сходинки. Суть завдань, які вирішуватимуться послідовно, на кожній із них, наведено у таблиці 1.3.


7638842493168465.html
7638889838792944.html

7638842493168465.html
7638889838792944.html
    PR.RU™